Слобідський край

Сергій Жадан: І по той бік війни є українці

Один з найвідоміших сучасних українських поетів і письменників Сергій Жадан – ще й один з найактивніших волонтерів. Разом з харківськими музикантами й активістами їздить з концертами та благодійною допомогою до бійців на передовій, у школи й дитсадки прифронтових міст і сіл. Він не може сказати, «коли закінчиться війна», але знає відповіді на решту запитань «СК».
Допомагати — не пафосно

Із Сергієм Жаданом ми зустрілись перед благодійним концертом, метою якого було зібрати кошти на лікування 15-річного Антона Радіонова, хворого на рак. Поет зазвичай відгукується на прохання підтримати подібні благочинні ініціативи – хай то масштабний фестиваль чи маленька акція. Саме тема «поет і громадянин» і стала лейтмотивом нашої бесіди.
Сергію, це не перший ваш благодійний концерт за останні два роки. Чому ви допомагаєте різним людям?

Це дуже природно корелюється з усім, що я роблю останні років двадцять. Нормально допомагати тим, кому ти можеш допомогти і хто цієї допомоги потребує. Ненормально – не допомагати, удавати, що немає проблем, що все гаразд, що тебе це не обходить. Розумію, що це трішки пафосно звучить, але за останні три роки для мене, зокрема, багато що стало звучати зовсім інакше. Є можливість допомогти – чому б цим не скористатись.

Це різна діяльність для вас – бути поетом і бути активістом?

Ні, не різна. Я завжди намагався бути максимально включеним у життя. Просто сьогодні такий жест є не просто благодійним, такі речі мають дуже важливе політичне значення. Це певна демонстрація того, що ми всі разом, що ми є одним суспільством, одним народом, живемо в одній країні й намагаємося одне одного підтримувати. Мені здається, це загалом стосується волонтерського руху. Це справді феномен – суспільний, політичний, який нас, українців, дуже добре характеризує. За поширеним стереотипом українці – це трішки хитруваті люди, зациклені на собі, не надто схильні комусь допомагати, комусь відкриватись. І тут раптом виявилося, що серед нас живе велика кількість неймовірно відкритих, щирих, щедрих людей, які готові останнє віддати тому, хто цієї допомоги потребує. Цей феномен засвідчує, що суспільство міняється, і міняється дуже сильно. Ми стаємо дорослішими й відповідальнішими.

А більш європейськими ми стаємо?

Для мене важливіше, чи стали ми самими собою, чи ми самі себе знайшли, чи почали краще себе розуміти й відчувати.

Стосується всіх
Події, які відбулися в Україні, спричини великий сплеск творчості, причому не тільки серед письменників, поетів і художників, а й серед звичайних людей. Ви як до цього ставитесь?
Позитивно ставлюся. Для багатьох людей мистецтво – одна з небагатьох можливостей себе виявити, про себе заявити, спробувати зрозуміти ті речі, які людина інтуїтивно уловлює, а висловити не може. Коли відбуваються дуже важливі, переломні суспільні політичні події, у багатьох людей виявляється творча жила, вони починають писати, співати, танцювати.

Деякі бійці АТО починають писати книжки...
Саме в цьому нічого дивного немає. Наші Збройні Сили – доволі показовий, вичерпний суспільний зріз. Там є дуже різні люди: ті, хто цікавився політикою – і хто нею не цікавився; російськомовні – і україномовні; жителі міст – і сільської місцевості. Є люди з вищою освітою – і люди без освіти, є багаті – і представники соціальних низів. Не дивно, що серед них є ті, хто цікавиться літературою і сам щось пише. Можна зустріти надзвичайно цікавих і колоритних персонажів. Я думаю, коли війна закінчиться, нас чекає величезна кількість інформації і літератури про неї. Головне, щоб ця війна якомога скоріше закінчилась.

А ви як думаєте, вона скоро закінчиться?

Я не знаю. Але доки вона не закінчиться, важливо пам'ятати про те, що вона триває. Дехто робить вигляд, що війни немає і що його це не стосується. А вона стосується всіх.

Чи мають творчі люди, артисти торкатися політики, не тільки писати щось і виступати, але і проявляти свою політичну позицію? Приміром, критикувати владу за кордоном?

Мені здається, що всі мають право цього торкатися. Ми живемо у країні, яка позиціюється як країна демократична. Цікавитися політикою, брати участь у політиці мають право всі. Чи потрібно це? Кожен сам для себе вирішує. У нас нещодавно була публічна дискусія з Юрієм Андруховичем і Ігорем Померанцевим. Ми говорили про те, що в Україні сьогодні надзвичайно розширилось і трансформувалось саме поняття "політичного". Сьогодні в Україні політикою є все, в тому числі журналістика й література. Сьогоднішній захід — це теж політика. Це свідчення того, що наша держава, на превеликий жаль, не може перебрати на себе ті функції, які має перебрати.

Це тому ви і премію президентську віддали на допомогу дітям?
Зокрема, й тому. Звичайно, приємно отримувати премію. Але коли ти приїздиш у якесь село чи райцентр і бачиш, у якому жахливому стані там бібліотеки, чи дитячі садочки, чи інші заклади освіти й культури, то тішитися в цей час якоюсь премією, мені здається, трохи недоречно. А за рахунок отримання премії трішки привернути увагу суспільства до того, скільки в нас багато проблем, правильніше. Ми зараз активно спілкуємося з освітянами Станиці, бачимо, що там реальність має трохи інакший вигляд, ніж у теплому, затишному тиловому Харкові. Там проходить лінія фронту. Ми їздили 1 вересня на Перший дзвоник, привезли трохи допомоги. І бачили, як щойно відремонтовані школи знову обстріляли з боку Луганська. Знову вибиті шибки, знову проблеми зі світлом, знову діти то ходять у садок, то не ходять.
Ці люди намагаються хапатися за країну, за будь-які контакти, за будь-який вияв уваги й солідарності. Зрозумійте, вони там практично ізольовані, до них мало хто приїздить, з ними мало хто спілкується, вони перебувають на лінії вогню і відчувають себе в підвішеному стані. Якщо завтра, не дай Бог, чергова ескалація конфлікту, вони перші стають мішенями. Безперечно, це накладає певний відбиток на їхню поведінку. Але вони чекають і дуже розраховують на підтримку й допомогу. Коли таку допомогу отримують, це справді щирий контакт. Але це робиться не для того, щоб отримати подяку чи щоб тебе носили на руках. Це робиться для того, щоб самому розуміти, в якій країні ти живеш, і щоб люди навколо трохи уважніше ставилися одне до одного. Можна скільки завгодно казати, який Донбас поганий, як люди там ненавидять Україну, при цьому там не буваючи. А можна поїхати й побачити, як діти на свій перший дзвоник прийшли у вишиванках.

Як налагоджувати далі діалог з людьми з Донбасу?

Якщо ми не хочемо відмовлятися від кількох мільйонів своїх співвітчизників, нам слід бути готовими до якоїсь розмови. Не йдеться про прощення всіх гріхів, заплющення очей на все, що було, стирання з пам'яті всіх взаємних образ. Ця розмова, якщо вона буде, то буде непростою, дуже складною, але вона є неминучою.

На Донбасі є багато людей, які вважають своєю батьківщиною Україну. Але в одній сім'ї може бути й розкіл...
...Більше того, з цього боку фронту таких розколів не менше. Робити вигляд, що тут цього немає, неправильно. Слід будувати діалог з усвідомлення того, що по той бік є люди, які й на третій рік війни вважають своєю Батьківщиною Україну. Навіть в одній родині можуть бути різні позиції, не кажучи вже про один клас у школі чи одну селищну раду, в якій на кожному подвір'ї своя історія, свій досвід, свої претензії, своя міра відповідальності, аргументи й контраргументи. Коли включаєш усвідомлення, що все це живі люди, а не якійсь електоральні відсотки, тоді є шанс далі вести розмову. Доки ти цього не зробиш – з відсотками дуже важко говорити.

Доки ми не будемо ставитися до Донбасу як до людей з різними історіями, різними долями, доти він і буде певною сірою зоною, з якої будь-якої миті може прийти небезпека.
У нас є звична пострадянська візія Донбасу, згідно з якою у цьому регіоні живуть виключно етнічні росіяни. Натомість там ще тисячі західняків, яких свого часу виселили на заводи й на шахти Донбасу. А скільки туди виселяли ще до радянського часу людей з інших українських губерній, з Харківської чи Чернігівської? Це величезний казан, де різні етноси, мови, культури. Все це автоматично списувати і здавати "руському миру" несправедливо. Під Волновахою ми познайомилися з надзвичайно цікавим колективом "Заграйярочка", це етнографічна група, яка грає й співає. Мені показували музей, у якому є сторічні вишиванки, в яких їхні предки (переселенці з Чернігівщини ще ХІХ століття) виходили заміж, фотографії, на яких усі в вишиванках танцюють гопак. Це також той Донбас, про який ніхто не знав, про який не чули, а дехто і не хоче чути. Його треба відкривати. Бо доки ми не будемо ставитися до Донбасу як до людей з різними історіями, різними долями, доти він і буде певною сірою зоною, з якої будь-якої миті може прийти небезпека.
Наскільки протирічними є відчуття війни поблизу фронту, й у мирному Харкові?
Це зовсім інше сприйняття. Коли ви проїжджаєте через блокпости, під'їжджаєте ближче до Станиці або до Щастя, там зовсім все інакше. Те, що показують нам по телевізору, і те що є в інтернеті, часто не відповідає дійсності. Картинка набагато строкатіша, зовсім неоднозначна. Я під час останньої поїздки познайомився з дівчинкою, вона сама з Луганська. Вона знала, що я буду у Станиці, і спеціально прийшла, щоб ми познайомилися. Вона пише вірші українською мовою, лишається у Луганську. Вона розповідала багато цікавих речей, зокрема, що на одній вулиці живуть люди, які чекають прихід української армії. А на сусідній вулиці є кілька родин, які воювали на стороні так званих ополченців. Це паралельні вулиці, між якими йде конфлікт. Про цей конфлікт ніхто не розкаже, його не покажуть по телебаченню, він не виражається у якихось демонстраціях. Але він є. Люди про це не говорять, так само як не говорять про те, що велика кількість людей, які сидять на окупованій території і чекають повернення української влади. Про це у нас непопулярно говорити, більш популярною є думка, що всі хто там залишився, самі винні. Слухати їх — собі дорожче, і взагалі розмовляти з людьми з Донбасу — поганий тон. Тому потрібно діалог будувати між собою. Якщо ми, люди, які мають спільні погляди, знаходяться по один бік барикади, між собою часто не можемо знайти порозуміння, що вже говорити про розуміння людей, які від нас відділені лінією фронту. Це суспільна проблема, вона непроста, але її треба вирішувати, бо інакше ми не зможемо далі рухатися.

"Усі найкращі точні образи, на моє глибоке переконання, з'являються безпосередньо з досвіду. Я говорю не тільки про себе. Можна вигадати дуже багато хороших речей, але найцікавіша література – це та, що не вигадується, те, що існує в реальності. Для мене найкращою метафорою того, що відбувається на Донбасі, є соняшникові поля, які з 2014 року ніхто не обробляє. От уже два роки вони необроблені, тому що там і міни, і загиблі, і бойова техніка, і постійні обстріли. Ці соняшники стоять, як згорілі міста".

У Станиці, яка знаходиться поблизу Луганська, величезний трафік людей. Із Луганська приходять люди закуповуватися на нашій території, бо тут усе дешевше, приходять з кредитними картками знімати соціальні виплати й пенсії, для когось це цілий бізнес. А дехто, і я таких бачив і спілкувався, просто приходять подихати українським повітрям. Знову таки, це може звучати патетично. Але щоб це зрозуміти, треба пожити там і пройти через цю лінію фронту.
Я бачив надзвичайно зворушливу історію. Територія 200 метрів між нашим і сепаратистським блокпостами. Десь посередині цього переходу є пам'ятник нашим хлопцям, які загинули на Станиці Луганській. Ми стояли біля цього обеліска з квітами, тут із сторони Луганська заходить бабуся якась, побачила що ми стоїмо із квітами біля могили. Вона нас спитала, хто тут загинув, ми відповіли, і вона почала плакати. Я не впевнений, що вона була проукраїнської позиції, але те що взагалі хтось загинув, вона сприймає як власний біль, власну трагедію. Це важлива деталь. Одне — сидіти в тилу і говорити про війну, інша — жити у підвалі, коли твій будинок обстрілюють.
Концерти в окопах
Ви колись казали, що, можливо, почнете писати для дітей. Наскільки ви зараз близькі до цього?
Ніскільки. Я пишу дитячі вірші, але для однієї дитини – для своєї доньки. Їй чотири роки, я їй написав цілу книжку віршиків, зробив цю книгу в одному примірнику з власними ілюстраціями, і ми з нею читаємо цю книгу на ніч. Іноді ці вірші читаю дітям, коли мене запрошують. Нещодавно був у Маріуполі, там батьки приводять дітей до однієї кав'ярні, і вони читають українську літературу. Або в Одесі мене запросили в будинок-інтернат. Я їм читав ці вірші. Видавати поки що не збираюсь, можливо – у майбутньому.

Чи плануєте ви якісь волонтерські чи благодійні проекти для Харківської області?

У нас є ініціатива «Харків обрав Україну». Ми з нею їздили на Західну Україну, давали концерти, збирали кошти для дітей загиблих в АТО хлопців, їздили на Донбас у Маріуполь, Бахмут, Костянтинівку. Це харківські музиканти, волонтери, письменники. У нас є ідея поїздити по Харківській області з такими концертами. Плануємо звернутися до обласної влади з такою пропозицією. У Харкові добре давати концерти, а от поїхати, приміром, у Лозову, чи Барвінкове, чи Куп'янськ – це зовсім інша річ.

Що для цього потрібно?

Просто треба взятися, запропонувати й організувати. Якщо волонтери або місцева влада скажуть "приїжджайте, ми готові вас прийняти, і буде зал, прийдуть люди", то ми готові приїхати. Якщо буде навіть 50 чоловік, яким це цікаво, то чому ж не поїхати. Досвід показує, що публіка у таких містечках дуже вдячна.

Чи відрізняються виступи перед цивільною публікою і перед військовими?

Звичайно. Рівнем емоційності і відкритості відрізняються. Іноді це в польових умовах відбувається, десь у лісі, в окопах. Колись ми їздили в Щастя, де стояла наша 92-га бригада, із ТНМК, із Сашком Положинським, Борею Севастьяновим, Васею Рябком. Це доволі специфічні виступи, іноді взагалі без апаратури, але й сприймаються зовсім інакше. От сидиш ти рік у лісі, де навіть мобільного зв'язку немає, і тут приїздять якісь артисти, які готові з тобою поговорити. Військові необов'язково цікавляться літературою чи музикою. Але коли бачать, що до них приїздять щиро, а не для того щоб попіаритись або заробити звання заслуженого артиста, люди це відчувають. Їхні очі горять, а розмови й історії цих хлопців дуже багато вартують.

Інтерв'ювала Тамара Кіч
Відео Романа Шупенка
Фото Романа Шупенка та з офіційної сторінки
Сергія Жадана у Facebook

При використанні матеріалів публікації посилання на сайт "Слобідський край" є обов`язковим: http://www.slk.kh.ua/
Made on
Tilda